Мені подзвонила мала, сказала(прокричала), що їх бомблять. Це була п'ята ранку. Чесно, я не знала що робити. Вони в Києві, малий одразу погнав в госпіталь, мала в паніці, я водій поганий, майже без досвіду, як мені по неї їхати? Чоловік в Одесі на вигрузці, він на той час працював водієм на зерновозі. Дзвоню йому - поза зоною... Взяла себе в руки, погнала на заправку(шерепа, бо всім ще за тиждень наголосила, щоб мали запас води і їжі, і обов'язково палива, а сама...), черга вже була величезна. Відзвонився Саня, сказав, що вигрузився і буде дома через декілька годин. Коли приїхав ми погнали по малу. Вона тоді питала для чого вдвох їхали? А в мене сумніву не було - тільки вдвох, якщо гинути, то разом...По дорозі прямо нам на зустріч, по нашій полосі гнали БТРи, прямо на полі обабіч траси сів вертоліт, дозаправлявся...було відчуття якогось жахливого сну. З Києва виїжджали під обстріли, в небі - літаки і гвинтокрили, страшно...І траса - абсолютно пуста в наш бік, а назустріч - море машин (всі їхали на варшавську трасу, а ми в протележний бік). Додому приїхали в першій ночі...
Зранку пішли з чоловіком в військомат. Не взяли, сказали, що людей вже вистачає, але треба робити коктейлі. Ок. І коктейлі робили, і броніки...Пів року біля тумбочки в мене і в Сані стояли рушниці, а патрони в тумбочці, в кожного свої, бо різний калібр...в мене рушниця, 46-го року випуску, репарації від Німеччини, ось так символічно...